“Я не знав, що так буде”: командир мінометного розрахунку розповів, як потрапив у ТЦК
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
– Ранком 24 лютого 2022 року двоюрідний брат надіслав мені відео, як повз його хату вулицею в селі на Сумщині їде колона російської техніки. Тоді я зрозумів, що все серйозно, – починає свою розповідь старший сержант Віталій Денисов родом із Лубенського району на Полтавщині.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
Того самого дня голова його громади зібрав місцевих чоловіків, разом із якими організували патрулювання, щоб підтримувати порядок і не допустити мародерства. А наприкінці березня Віталій отримав повістку.
Ще за строкової служби мав сержантське звання – був командиром механізованого відділення на БМП. Тож 1 квітня приїхав до Лубенського районного ТЦК та СП і був мобілізований до 116-ї окремої бригади територіальної оборони на посаду командира розрахунку мінометної батареї.
Позивний отримав “Прораб”, тому що в цивільному житті працював на будівництві – керував роботами, зводив об’єкти, зокрема займався будівництвом мостів.
Після фахової артилерійської підготовки та злагодження у складі свого підрозділу наприкінці 2022 року разом із батальйоном вибув на бойову роботу на Сумському напрямку в районі Краснопілля.
– Краснопільський напрямок дав нам перший бойовий досвід. Росіяни з-за кордону “насипали”, були й прямі зіткнення – постійно ворожі ДРГ заходили. Доводилося тримати кругову оборону. Але вистояли – і це загартувало нас як підрозділ, бойовий дух не втратили, – говорить воїн.
У січні 2023 року підрозділ передислокували на Донеччину – у район Парасковіївки. Саме там війна стала для старшого сержанта чимсь більшим, ніж виконанням військового обов’язку на хвилі патріотизму. Бо його друг, який у перші дні повномасштабного вторгнення рф допомагав людям у Бучі та Ірпені й став свідком звірств окупантів, показав фото та відео того, що творили росіяни на Київщині. Це стало переломним моментом для Віталія, він отримав внутрішню мотивацію воювати проти загарбників – щось набагато сильніше, ніж почуття обов’язку перед державою.
– Тоді я зрозумів: за те, що вони роблять, я їх буду знищувати й боротимуся з цими виродками, скільки вистачить здоров’я, – згадує військовик.
Тоді зона бойових дій рухалася дуже швидко. Пункт тимчасової дислокації підрозділу фактично опинився на “нулі”. Обстріли тривали майже безперервно – від ранку до ночі, і позиції, які ще напередодні вважалися відносно безпечними, ставали передовими. Щоб підвищити ефективність розрахунку, іноді виїжджали на бойову роботу на точки перед позиціями піхоти.
– Ми і з хлопцями з піхоти стояли, і перед хлопцями, і трошки за ними. Для мене єдина проблема в мінометах – не вистачає заряду дальнобійного. Ми не доставали туди, куди нам треба було, – розповідає старший сержант.
Основним озброєнням розрахунку був 82-мм міномет із дальністю роботи до п’яти кілометрів, а згодом отримали і 120-мм міномет, що дозволяло працювати на дистанціях до семи кілометрів.
Навесні батальйон вивели на доукомплектування й відновлення, а вже за місяць знову повернули на фронт. Працювали на різних напрямках Донецької області, змінюючи позиції відповідно до обстановки. У розрахунку іноді змінювалися номери обслуги, однак Віталій зі своїм навідником щоразу виходили на бойові. Як командир розрахунку він відповідав не лише за вогневу роботу, а й за людей.
– Головне – щоб у людей був нормальний морально-психологічний стан. Щоб не панікували, не губилися. І, звісно, щоб за зброєю дивилися, як слід. Який мінометник без міномета? – говорить військовослужбовець.
Тактична обстановка часто не дозволяла підвозити розрахунки з мінометами та БК безпосередньо на позиції. Машини розвантажувалися там, куди ще можна було доїхати, далі – пішки. Кожен ніс не лише особисту зброю, а й міномет і ящики з мінами. Так, звичний вантаж, який доводилося носити Віталію, нерідко перевищував 50 кілограмів.
Найважчим у бойових завданнях, зізнається старший сержант, були саме ці переходи.
– Найскладніше – це коли тягнеш на горбу ящик із мінами і йдеш стежкою, де перед тим проходили танки, а далі – хащі, не пройдеш, грузнеш ледь не по пояс. То, було, лягаєш на спину, ящик під голову. Дивишся на зорі й думаєш: “Боже, дай ще сил і здоров’я, щоб вистояти й дати достойну відповідь окупантам, що прийшли на нашу землю”, – згадує боєць.
Сил підійматися і йти далі додавало усвідомлення, що піхоті потрібна їхня вогнева підтримка. Не могли підвести побратимів, тож іноді доводилося просуватися під обстрілами, розгортаючись у короткі періоди затишшя. Відстрілялися, згорнулися – і назад.
Ворог намагався їх вицілити, вгадати наступну позицію та час, коли будуть працювати. Через це навіть довелося змінити позивний, каже Прораб. У якийсь момент повідомили, що ворог може прослуховувати радіоканали й приділяє особливу увагу його позивному. Тож довелося в радіоперемовинах стати “Братульком”. Це одним з його “фірмових” слівець було, пояснює старший сержант.
За час бойової роботи він не раз потрапляв під обстріли, отримував контузії, але не звертав на них уваги, бо як командир розрахунку мав залишатися в строю. Легкі осколкові поранення перебинтовували на місці й поверталися до роботи. Деякі дрібні осколки так і залишилися “на пам’ять”.
Та одного разу в Степовому під Авдіївкою Прораб ледве не загинув. У жовтні 2023 року під час виконання бойового завдання потрапили під масований ворожий обстріл. Тоді село вже було майже зруйноване, ховалися в підвалах. У будинок над погребом, куди заскочив Віталій, влучив ворожий снаряд. Будівля обвалилася, сержанта серйозно привалило уламками.
– Мене привалило в погребі. Відчув, ніби спину скрутило й обірвало – змістилися хребці. Думав, уже не вийду звідти. Та хлопці – навідник і номер обслуги – мене відкопали. І ми пішли далі працювати – навалювали шакалам, як добрий день. Відбули свої три доби. Коли нас поміняли і ми вийшли, звернувся до наших медиків, – пригадує захисник.
На характері й знеболювальних протримався ще два тижні, а коли підрозділ відвели в Мирноград, військовик майже не міг ходити. Тож його відправили на лікування. Після нього пройшов ВЛК і отримав висновок про придатність до служби в тилових частинах.
Повернувся у свій підрозділ та все-таки поїхав на виконання бойового завдання. Те, що його переводять у Лубенський районний ТЦК та СП, стало для старшого сержанта несподіванкою.
– Ми були на виконанні, коли прийшов наказ. Вийшов із бойових, мене головний сержант викликав і повідомив, що за два дні я їду служити у свій район. Я не знав, що так буде. І найважче з усього було сказати про це навіднику – що я од них їду. Як знайти слова було… Почав щось бурмотіти, а сльози душать… Вони ж мені були найрідніші. Навіть ближчі, ніж рідні брати, а їх у мене двоє, і ми усі пішли воювати на самому початку, – зізнається воїн.
У січні 2024 року старший сержант Денисов був переведений до Лубенського районного ТЦК та СП на посаду інструктора мобілізаційного відділення, яку обіймає і зараз.
Його напрямок роботи – мобілізація транспортних засобів для потреб ЗСУ, робота з документами. Також супроводжує групи мобілізованих військовослужбовців до навчальних центрів.
За словами старшого сержанта, у 2024 році мобілізованих після оформлення могли відпускати додому – зібрати речі, владнати особисті справи перед відправленням до навчального центру.
Нині така практика фактично не застосовується. Він пояснює це просто: якщо відпустити людину додому, є великий ризик, що вона може не повернутися. Тож зараз процес організований більш жорстко і без додаткових пауз між мобілізацією та вибуттям на навчання.
На думку військовослужбовця, на сьогодні багато мобілізованих приїжджають до навчальних центрів із внутрішньою напругою. Люди налякані страшилками й дезінформацією, які поширює ворог у соцмережах. Іноді це доходить до абсурду.
– Буває, приїжджаємо в навчальний центр, де йдуть заняття, а вони питають: “Це ми вже на нулі?”. Я кажу: “Хлопці, ви що? Це навчання”. Вони ж думають, що їх одразу привезли на передову. Питаю: “Ти розумієш, що таке “нуль”?”. І коли таке запитує людина під 45-50 років, яка колись служила строкову, мені стає соромно за наше суспільство. Хтось перегорів, хтось надивився різного в інтернеті й приходить уже з готовими страхами. Чесно кажучи, іноді й сам не знаєш, як підняти цей моральний стан. Моя мотивація проста: я – за побратимів. Мене багато хто питав, чи я воюю за сім’ю, за Україну? А я скажу чесно: ми там один за одного. Війна не так далеко, як тут, у тилу, може здаватися. Треба думати про майбутнє.. Не тільки про себе – про своїх дітей. Щоб їм було куди повернутися. І щоб було куди прийти до батьків, – завершує свою розповідь захисник.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
